Contra spem spero

Це складний час. Складний фізично, розумово й емоційно. Складний через необхідність бути в трьох місцях одночасно і думати про сотню речей одразу. Складний, бо часто доводиться відчувати себе мурахою, який тягне за собою щось втричі більше і з першого погляду - непідйомне. Складний, бо не завжди бачиш кінцеву мету, не завжди відчуваєш підтримку тих, хто поруч. Не завжди знаходиш в очах близьких те, що шукаєш.

Я відчуваю атмосферу навколо мене розтягнутою пульсуючою сферою. З кожним днем вона ще більше розтягується, а різнокольорові прожилки якихось життєвих ситуацій все відчутніше пульсують. Навколо вибухають малі й великі конфлікти, люди випускають з себе роздратування й злість хвилями, наповнюючи й наповнюючи сферу, підвищуючи тиск всередині.

Стан загального цейтноту, хронічний недосип то від космічного об'єму роботи, то від бажання забити на все і просто відключитися від життя на кілька годин - це норма. Істерики друзів - це норма. Шалене бажання хоч на день усамітнитися водночас із не менш сильним бажанням спілкування з потрібними людьми - норма. Відшукування всередині нових і нових резервів для роботи - норма. Інколи здається, що висмоктала з самої себе вже все - і знову помиляюся. Ні, ще є. Прорвемося.

Найскладніше у всьому цьому - не образити. Не образити тих, хто у цьому самому цейтноті рве жили поруч з тобою. Того, хто просто трапився під гарячу руку. Того, хто вже кілька годин не розуміє, чого саме ти від нього хочеш. Того, хто не так подивися чи не те сказав. Того, хто нічого не сказав, а ти так хтіла почути. Того, хто сказав те, чого ти чути зовсім не хотіла. І так далі.

Інколи мені здається, що саме в цьому плані у мене залізні нерви. Бо я вже давно по-справжньому не психую. Просто глохну ввечері від тиші власного помешкання. І згадую колись давно прочитану книжку Дьяченків, жалкуючи, що не маю власного "зарядного пристрою". Доводиться виробляти енергію самостійно. Або позичати в тих друзів, які в той чи інший момент готові поділитися. 

Піднімаю повіки - занадто повільно...

На столі - шоколад, кава й сонний слухяний нетбук.

Прислухаюсь до себе - втомилась не сильно,

Годинки зо дві ще звучатиме клавішний стук.

І музика тихо з думками сплітається,

І хтось знов спитає про те, що і як,

І смайли без слів, і словами хтось грається,

А я відчуваю, як в грудях рахує "тік-так".

Заряд батареї повільно й невпинно з'їдається,

Нетбук підключу, а собі б де знайти такий дріт,

Щоб знову відчути, як серце ривком прокидається,

Щоб знову відчути життя як нестримний політ.

Я знаю, що скоро, я знаю, ще трошки лишилося,

Доповзу, ні, дійду, добіжу до нової мети.

Посміхнуся, зірвуся, злечу, разом з вітром розвіюся

І зберу в себе краплі такої рідкої тепер теплоти.